Разом з командою волонтерів я відвідала близько десятка сіл на півдні України. Серед іншого ми документували свідчення людей, які жили під окупацією та доставляли гуманітарні вантажі — товари першої потреби, в тому числі воду. 

Через кілька поїздок я звернула увагу на чоловіка. Я бачила його далеко не перший раз, але він завжди похмурий швидко й заклопотано ходив між пошкодженими будинками. Він розносив на плечах важкі бутлі з водою. Звісно, було чимало груп волонтерів, які привозили воду в населені пункти, особливо після підриву Каховської ГЕС. Але саме цей чоловік чомусь привернув мою увагу. Мені захотілося з ним поспілкуватися. 

У відповідь на моє “Доброго дня”, він лише похмуро кивнув і запитав, чи мені щось потрібно. 

Після моїх слів про те, що я журналістка, він знітився та мовчки повернувся до машини по воду. Я поспішила за ним і попросила відповісти на кілька питань. Чоловік вагався лише мить, а потім кивнув в знак згоди. Його звали Олександр. 

Він зітхнув і почав розповідати свою історію. Він говорив тихо, але чітко, і я відчувала, що за його байдужістю ховається біль та щире бажання допомагати. 

Софія: Олександре, розкажіть, будь ласка, про свою діяльність. Я бачу вас не вперше, як часто ви доставляєте воду в постраждалі населені пункти?

Олександр: Доброго дня. Я вже майже рік доставляю воду в найбільш постраждалі від війни райони. Окупанти як відходили, навмисно нищили обладнання на водостанціях, щоб завдати страждань людям.
Щодо того, як часто, то можна сказати, що кожного дня. Я присвячую весь свій час допомозі людям.

Софія: Що спонукало вас стати волонтером?

Олександр: До війни я був інженером на одному з підприємств Маріуполя. Але ворог знищив моє життя — в один момент позбавив мене дому та роботи. Я знаю, наскільки важливо мати доступ до води. На щастя мені вдалося виїхати з Маріуполя, але через стан здоров’я я не можу захищати нашу країну. Тож я знайшов собі заняття — весь вільний час доставляю гуманітарку. Зараз в основному це вода, бо за попередніми підрахунками через підрив ГЕС доступ до води втратило 700 000 людей. Всіх звісно водою не забезпечу, але бодай кілька селищ. 

Софія: Розкажіть про вашу діяльність. З якими труднощами ви стикаєтеся?

Олександр: Найбільша трудність — це дістатися до віддалених сіл, туди часто немає доріг або вони зруйновані. Також буває небезпечно через обстріли.Але саме в таких селах найбільше потрібна допомога. У великих містах ситуація трохи краща, там організовують підвіз води, а про села, часто забувають. 

Софія: Олександре, ви вже майже рік допомагаєте людям. Чи не було у вас моменту, коли хотілося все кинути?

Олександр: Було, звичайно. Були моменти, коли я відчував зневіру, коли здавалося, що нічого не змінюється. Але потім я бачив очі людей, яким я привозив воду, їхню щиру вдячність, і розумів, що не можу здатися. Я знаю, що роблю важливу справу, що допомагаю людям вижити. Це дає мені сили йти далі, незважаючи на всі труднощі.

Софія: А які в вас плани на майбутнє?

Олександр: Це залежно, що ви маєте на увазі під “майбутнім”. У мене є план на завтра — доставити ще кілька сотень бутлів води в сусідній населений пункт. На місяці вперед не планую — немає сенсу. За один день я втратив все, що було мені дорогим.. 

Плануватиму після перемоги, а до того часу просто продовжу доставляти воду чи інші речі першої потреби. 

Софія: Дякую, за відвертість та приділений час. Бажаю вам наснаги продовжити цю важливу діяльність.

Олександр: Дякую!